Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.

Войти
Расширенный поиск  

Новости:

Правила Форума: личная порядочность участника и признание им царящего на Форуме принципа субординации, для экспертов вдобавок – должная компетентность! Внимание: у Администратора и Модераторов – права редактора СМИ!

Автор Тема: 10-й пограничный Рымникский ордена Богдана Хмельницкого полк войск НКВД СССР  (Прочитано 11461 раз)

Листопад

  • Опытный пользователь
  • Участник
  • ***
  • Оффлайн Оффлайн
  • Пол: Мужской
  • Сообщений: 658
  • Игнатенко Юрий Евгеньевич
    • WWW
(прошу снисходительно относится к описям фондов РГВА, они выполнялись конкретными людьми и в 70- е годы, единственное что пользовались они такими фондами . что и сейчас не выдаваемы по грифу секретно, как например фонд №39026 (который очень хочется полистать)  , для того и размещаю что бы у нас было с поправками , лучше)
РГВА Москва . ул. Макарова.29
Фонд №32907 с
ОПИСЬ 1с 1941г-1960 г
10 пограничный полк В/НКВД по ОТ ДКА
22 июня 1941г-14 сентября 1944г
10 пограничный Рымникский полк войск НКВД по ОТ ДКА
15 сентября 1944г-22 февраля 1945г
10 пограничный Рымникский ордена «Богдана Хмельницкого» полк Внутренних Войск МВД СССР
    г.Вейдхофен
    г.Радехов
23 февраля 1945г -27 августа 1946 г

10 стрелковый Рымникский ордена «Богдана Хмельницкого» полк ВВ МВД Украинского округа
г. Львов
28 агуста 1946 г -13 сентября 1951 г

12 Рымникский ордена «Богдана Хмельницкого» отряд Внутренней охраны МГБ Украинского округа
г.Львов
14 сентября 1951 г-1 июня 1952 г

12 моторизованный Рымникский ордена Богдана Хмельницкого отряд Внутренней охраны МВД УССР
 г. Львов
2 июня 1952 г-5 февраля 1954г

12 мотострелковый Рымникский ордена «Богдана Хмельницкого» отряд Внутренней охраны  МВД УССР
г. Львов
6 февраля 1954г-28 января 1957г

12 мотострелковый Рымникский орденов Кутузова , Богдана Хмельницкого, м Красной Звезды отряд внутренней охраны МВД УССР
29 января 1957г -22 апреля 1960 г

12 отдельный мотострелковый Рымникский орденов Кутузова, Богдана Хмельницкого и красной Звезды отряд Внутренней охраны МВД УССР
г.Львов
23 апреля 1960 г..

Предисловие к описи фонда №32907 с

Ввиду отсутствия документальных материалов , за более раннее время , установить время сформирования 10 пограничного полка войск НКВД не удалось

Документальные материалы фонда начинаются с 22 июня 1941 г и состоят из документов , донесения политотдела полка по партийно-политической работе и политико-морального состояния л\с ,
 Из журнала учета боевых действий и книг учета боевых и не боевых потерь л\с полка , приказы по 10 пп в.НКВД имеются со 2 января 1942 г

Приказом Верховного Главнокомандующего №0311 от 15 сентября 1944 г , за боевые отличия полка в районе Вяслуй-Рымникул Сэрат * , полку, присвоено наименование «Рымникский»
 Указом Президиума Верховного Совета СССР от 19 февраля 1945г , За образцовое выполнение заданий командования , в боях с немецкими захватчиками , за овладение города Рожнява и Иельшава , 10 пограничный Рымникский полк награжден орденом Богдана Хмельницкого IIст

С 22 июня 1941 г по 9 мая 1945 г 10 пограничный Рамникский полк входит в состав ДКА и охранял тылы фронтов:
 
Волховского – с 3 февраля 1943 г по 20 февраля 1944 г

Ленинградского с 21 февраля 1944г по 7 мая 1944 г

2 Украинского с 8 мая 1944 г по 9 мая 1945 г

Центральной Группы Советских Войск  с 20 мая 1945 г по 27 августа 1946 г

Полк непосредственно подчинялся начальнику Внутренних Воск МВД Украинского округа , а в оперативном подчинении командиру 62 стр. дивизии
С 28 августа 1946 г полк  полк именуется «10 стрелковый Рымникский  ордена «Богдана Хмельницкого» полк(приказа о переименовании нет)

На основании приказа ВО МГБ УО №0042 от 14 сентября 1951 г 10 стрелковый Рымникский ордена «Богдана Хмельницкого» полк , переформирован в 12 –й Рымникский ордена Богдана Хмельницкого отряд ВО МГБ УО

На основании приказа МВД №00320 от 2 июня 1952г 12 Рымникский одена Богдана Хмельницкого отряд ВО МГБ переформирован в 12 моторизованный Рымникский ордена «Б.Х.» отряд ВО МВД Украинской ССР

На основании приказа МВД СССР  №0090 от 6 февраля 1954 г 12 моторизованный Рымникский ордена «Б.Х.» отряд переформирован в 12 мотострелковый Рымникский ордена «Б.Х.» отряд ВО МВД УССР
(приказ по отряду №00184 от 8.3.54г)

На основании приказа МВД СССР №078 от 29 января 1957 г 12 мотострелковый Рымникский ордена «Б.Х.» отряд переименован в 12 мотострелковый Рымникский орденов «Кутузова» «Б.Х.» и Красной Звезды» отряд ВО МВД СССР
(ордена «Кутузова» и «Красной Звезды» вручены 23 февраля 1957 года на основании приказа МВД СССР №078 от 29 января 1957 г. )(фонд№39026 опись 17 с!!! дело 16 лист48)

 В течении 1956 года отряд продолжал выполнять оперативные задачи органа КГБ-МВД  по ликвидации остатков оуновского подполья в Львовской , Станиславской , Дрогобычской и Волынской областях

В связи с начавшимся 23 октября 1956 года  событиями в Венгрии с 8 ноября 1956 года по 13 января 1957 года , отряд находился на территории Венгерской народной Республике
 На территории Венгрии отряд выполнял задачи по ликвидации остатков контрреволюционных банд мятежников , по несению службы КПП и заданий оперативной группы на Венгро -Австрийской границе

В соответствии с постановлением Совета Министров СССР №44-16 от 13 января 1960 г
12 мотострелковый Рымникский орденов «Кутузова» Богдана Хмельницкого « и «Красной Звезды» отряд ВО МВД СССР , передан в состав МВД УССР

На основании приказа МВД УССР №004 от 23 апреля 1960 г 12 мотострелковый Рымникский орденов «Кутузова « «Б.Х» и «К.З» отряд , переименован в 12 отдельный мотострелковый Рымникский орденов «Кутузова» «Богдана Хмельницкого» и «Красной Звезды» отряд ВО МВД УСССР

ПЕРСОНАЛИИ:

Командиры пока :

Полковник Скородумов Сергей Михайлович»
10 октября 1941 г по 11 августа 1944 г

Подполковник Кузнецов Николай Владимирович
9 сентября 1944 г по 7 февраля 1945 г

Подполковник Волков Федор Спиридонович
14 февраля 1945 г по 13 июля 1948 г

Полковник Блюмин Зиновий Иосифович
19 июля 1948 г-10 июля 1951 г

Командиры отряда:

Полковник Лашманов Иван Федорович
11 июля 1951г по 5 января 1954 г

Полковник Чечурин Леонид Николаевич
23 января 1954 г по 11 марта 1954 г

Полковник Мамонов Иван Иосифович
12 января 1956 г по 7 апреля 1960 г

Подполковник Пряха Иван Кузьмич
8 апреля 1960 г по 31 декабря 1960 г


*
http://www.asoul.ru/ru/faq/web-design.html?view=mediawiki&article=%D0%A0%D1%8B%D0%BC%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D1%83%D0%BB-%D0%A1%D1%8D%D1%80%D0%B0%D1%82

Лидадаев Николай Антонович, бригадир вольнонаёмный 10 пгп ОВТ Волховского фронта (II ф): http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/VS/001/058-0018001-0589/00000310.jpg

Зам. нач. штаба 10 пгп капитан Николай Петрович Соловьев:
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/VS/001/058-0018001-0207/00000115.jpg
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/TV/003/058-А-0083627-8342/00000004.jpg
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/Z/011/033-0011458-0044/00000081.jpg

мл. л-нт Орленко Федосий Феодосьевич
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/Z/004/058-А-0083627-1117/00000004.jpg
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/Z/004/058-А-0083627-1101/00000019.jpg

кр-ец Голдабин Василий Емельянович
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/VS/001/058-0018001-0241/00000079.jpg
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/TV/002/058-А-0083627-2053/00000024.jpg
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/Z/006/058-0977525-0253/00000132.jpg

к-ец Боженов Ефим Васильевич
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/VS/001/058-0018001-0755/00000197.jpg
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/KPVS/01/KPMoskOblTom16Ch1/00000093.png
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/TV/002/058-А-0083627-3747/00000005.jpg

кр-ец Бойко Василий Трофимович
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/VS/002/058-0018003-0801/00000164.jpg
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/Z/004/058-А-0083627-1015/00000005.jpg

ефр. Протасов Александр Григорьевич
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/VS/002/058-0018002-1181/00000105.jpg
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/KPVS/01/KPSverdlovOblTom16/00000172.png

к-ец Бочаров Дмитрий Васильевич
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/VS/002/058-0018003-0702/00000231.jpg
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/KPVS/01/KPTverOblTom4/00000106.png
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/TV/003/058-А-0083627-7555/00000012.jpg

к-ец Пахилюк Илья Иванович(Похилюк)(Похиляк)
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/TV/001/058-А-0083627-1450/00000092.jpg
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/VS/002/058-0018003-0702/00000226.jpg
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/Z/007/058-A-0038849-0017/00000031.jpg
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/Z/007/058-A-0038849-0010/00000051.jpg
« Последнее редактирование: 22 Октября 2016, 10:00:47 от Sobkor »
Записан
С уважением .Здоровья , мира и добра

VV-nik

  • Опытный пользователь
  • Участник
  • ***
  • Оффлайн Оффлайн
  • Сообщений: 32
Юрий Евгеньевич, и снова спасибо!
Это особенно приятно, поскольку полк недавно отметил 85-летие и получил новое Боевое знамя...
Обратите внимание, что в документе вместо "красноармеец" стоит "пограничник" - почему-то в 10-м полку во внутренней документации именно так и писали (наверное, гордились!.. ;) ) - а оттуда оно так и попало в список потерь...
Исторический формуляр сейчас хранится в Центральном архиве ВВ МВД Украины...
Вот еще до кучи материал, опубликованый в журнале "Слово чести" в мае 2007 года...

РЕТРОСПЕКТИВА
РИМНИКСЬКИЙ ОРДЕНОНОСНИЙ

Дислокований у Львові 45-й Римнікський орденів Кутузова, Богдана Хмельницького і Червоної Зірки полк ВВ – найтитулованішій в українських внутрішніх військах. Адже жодна військова частина ВВ не має стільки бойових колективних відзнак, і жодна не має настільки складного та цікавого історичного шляху. Неодноразово полк змінював назву, входив до складу різних військових фомувань колишнього СРСР та України... Усі деталі його історії – факти, дати, маршрути, біографії, цифри – неможливо вмістити у рамки нарису (їх цілком вистачило б на цілу книжку), тож для початку зосередимось на періоді, в ході якого полк здобував бойову славу...
Початок історії частини було покладено 14 червня 1924 року, коли в місті Острові відповідно до наказу № 158 Псковського губернського відділу Об’єднаного державного політичного управління СРСР почалося формування Островського прикордонного загону. Базою для його створення послужила однойменна прикордонна комендатура, з якої у новий загін поступило 131 військовослужбовець і 57 коней. Зрозуміло, що в подальшому відбувалося доукомплектування частини, до штату якої входили, окрім управління та штабу, 3 комендатури, 19 застав та 3 команди – вахтерів, зв’язку та КПП.
Слід пояснити, що у цей час керівництво молодої Радянської держави взялося за укріплення охорони державного кордону з сусідніми капіталістичними країнами – отже, новоствореному загону було доручено 163-кілометрову ділянку кордону з Латвією. Довелося долати чимало труднощів, які полягали у відсутності досвідчених кадрів, складності природних та кліматичних умов, нестачі житла, обмундирування, засобів зв’язку і навіть зброї. Проте поступово СРСР піднімався з руїн, залишених Громадянською війною, зміцнювалася матеріальна база, а службова практика – кращий учитель воїна – сприяла поступовому вдосконаленню бойової виучки особового складу.
У процесі природного відбору та передачі знань і навичок від старшого покоління до новобранців формувався особливий тип радянського воїна, що з гордістю носив кашкет із зеленим верхом: ці бійці досконало володіли зброєю, були здатні ефективно діяти як у складі підрозділу, так і у невеличкому наряді, й навіть самостійно; вони чудово вміли збирати й аналізувати інформацію місцевого населення, «читали» сліди людей і тварин й успішно користувалися допомогою службових собак, вони вміли «розчинятися» у лісових хащах, непомітно пересуваючись або годинами чекаючи у засідці; вони знали, як серед тисяч паспортів знайти один підроблений і де може бути приховано котрабанду; вони були сумлінні, ініціативні, непідкупні, а головне – завдяки ретельній ідеологічній обробці віддані вченню «партії Леніна – Сталіна»... Щодо останнього не варто кепкувати – адже тисячі «зелених кашкетів» з цією вірою прийняли останній нерівний бій і віддали життя за Батьківщину...
Через два роки, у липні 1926-го, частину було перейменовано у 10-й прикордонний загін, проте назва «Островський», що відповідає місцю дислокації, за традицією, згадується в документах ще тривалий час. А 20 грудня 1927 року відбулася урочиста церемонія вручення 10-му загону революційного Червоного Прапора.
В історичних документах тієї пори чимало й трагічного, й анекдотичного. Наприклад, командування 10-го загону в липні 1938 року проводило розслідування за фактом «провокаційних дій» групи молодих працівниць колгоспу «Путь Октября» Палкінського району, які, повертаючись з роботи в полі і жартуючи, чомусь впряглися у кінні граблі і протягнули їх близько ста метрів. Стурбованість прикордонників було викликано тим, що «жители сопредельной стороны могут превратно истолковать, что в колхозе нет лошадей». Утім, представник загону, який проводив розслідування, дійшов висновку, що цей випадок є «необдуманной выходкой молодежи вследствие слабого уровня политического развития» і лише запропонував провести профілактичні бесіди. А ось великій групі громадян СРСР латишського походження, яких прикордонники затримали при спробі повернутися на історичну батьківщину, було не до жартів – їх відправили до Сибіру...
Проте серед затриманих порушників траплялися й справжні вороги – так, 18 травня 1931 року прикордонником Демидовим було знешкоджено озброєного пістолетом «Браунінг» невідомого, у якого ще й було вилучено 99 радянських карбованців та 28 см бікфордова шнура. За висновками командування, непроханий гість прибув до СРСР «с целью политико-экономического и военного шпионажа».
У червні 1940 року згідно з розпорядженням начальника прикордонних військ НКВС Ленінградського округу 10-й загін, передавши іншим частинам свою ділянку кордону (разом із частиною особового складу), відбув до порту Ханкала, а звідти, пароплавами – до естонського міста Куресааре. На частину, що увійшла до складу прикордонних військ НКВС новоствореного Прибалтійського округу і на той час складалася із 5 комендатур та 30 застав, було покладено охорону державного кордону з Фінляндією та Швецією, точніше – узбережжя Моонзундських островів...
З початком Великої Вітчизняної війни 10-й загін було знято з охорони кордону і передано до складу військ НКВС з охорони тилу Діючої армії – новоствореного виду внутрішіх військ, на який покладалися фунції військової поліції, зокрема, боротьба з ворожими десантами, дезертирством та мародерством, знешкодження шпигунів та кримінальних злочинців, підтримання режиму у 25-кілометровій прифронтовій смузі. Скажемо прямо – робота складна і важка, але бойова і життєво необхідна у воєнних умовах, адже, наприклад, лише одна група шпигунів була здатна натворити лиха, що коштувало б життя цілим дивізіям, а німецька розвідка закидала своїх агентів у радянський тил тисячами...
29 червня 1941 року загін було переформовано в Окремий прикордонний батальйон НКВС Північно-Західного фронту, який уже 18 липня перетворено у 10-й прикордонний полк військ НКВС 3-батальйонного складу. До речі, частина до самого кінця війни зберегла свої прикордонні відмінності: її батальйони розділялися не на роти, а на застави, в офіційних документах замість звання «червоноармієць» найчастіше вказували: «прикордонник», воїни дбайливо зберігали прикордонні відзнаки, головна з яких – зелений кашкет. Проте, статус прикордонних частини з охорони тилу мали суто номінально, за традицією – адже з квітня 1942 року вони підпорядковувались відповідному Управлінню Головного управління внутрішніх військ НКВС, а з травня 1943-го – самостійному Головному управлінню військ НКВС з охорони тилу Діючої армії...
Протягом лише 1941 року нарядами частини було затримано 28449 військовослужбовців, «неорганизованно отходивших с поля боя» (причому 24500 з них було просто повернуто до своїх частин). Проте 10-му полку важко дорікнути тим, що він «відсиджувався в тилу»: коли виникала необхідність, його підрозділи брали безпосередню участь у боях, закриваючи прориви у лінії фронту. Так, 1-й батальйон на чолі з капітаном Путятіним при відході частин Червоної Армії на Новгород «залишився на попередньому місці дислокації», прикриваючи відхід 1-ї Кіровської та 70-ї стрілецьких дивизій, при цьому особливо відзначився підрозділ старшого лейтенанта Новикова, який витримав «тяжкі бої». 20 липня взводи лейтенантів Антиніна та Алтиннікова за наказом командира 182-ї стрілецької дивізії зайняли оборону в районі населеного пункту Доджино, в ході бою загинули політрук Русаков та замполітрука Смирнов...
Ще один приклад – намагаючись перерізати шосе Псков-Луга, у липні противник закинув у радянський тил великий авіадесант, озброєний кулеметами та автоматами. Але невдовзі ліс, на який десантувалися німецькі парашутисти, було блоковано батальйоном 10-го полку, який очолював капітан Каблучко. За допомогою місцевих жителів воїни з’ясували кількість і місцеперебування німців, і невдовзі стрімка одночасна атака підрозділів розколола десантників на дрібні групи. У результаті 30-хвилинного бою ворожий десант був повністю знищений – 35 німців було вбито, 50 здалися в полон. Серед прикордонників дістали поранення лише два бійці...
У жовтні 1941 року за вказівкою начальника військ декількох воїнів-добровольців зі складу 10-го полку (як йдеться в історичному формулярі – «кращих, стійких прикордонників») було включено до складу загону під командуванням капітана Ленського, створеного для дій у тилу ворога. На жаль, як пам’ять про них залишилися лише скупі рядки в історічному формулярі частини: «При виконанні особливих завдань зі знищення ворожих гарнізонів у тилу відзначився кулеметник Ляєв і загинули смертю хоробрих молодші сержанти Шестопалов, Щербинін, єфрейтор Акімов...»
У лютому 1942 року командир полку підполковник Скородумов та штаб частини тимчасово виконували обов’язки начальника та штабу військ НКВС з охорони тилу новоствореного Волховського фронту.
10-й полк брав активну участь у розгорнутому у військах НКВС снайперському русі. 158 воїнів, які отримали суміжну спеціальність снайпера, з 20 липня по 31 грудня 1942 року в ході регулярних стажувань у бойових порядках 52-ї та 59-й армій знищили 1935 німецьких солдатів і офіцерів, а протягом 1943 року – ще 3771. Кращі майстри влучного пострілу, як, наприклад, єфрейтори Сікорський, Титов, Денисов, Богданов, Кузнєцов мали на особистому рахунку більше сотні вбитих ворогів. Уявіть, як раділи цій допомозі фронтовики! Саме снайпери в 10-му полку складали більшість серед нагороджених орденами та медалями, бо командири частин та з’єднань, на ділянках яких «полювали» прикордонники, своєю владою охоче відзначали «гостей» бойовими нагородами.
До обов’язків охорони тилу також входило збирання вітчизняних та ворожих техніки, зброї та боєприпасів, покинутих на місцях боїв, і ця робота мала справді вражаючі обсяги: лише протягом 1942 року прикордонники 10-го полку передали на склади 15 станкових і 35 ручних кулеметів, 10 мінометів, 1500 гвинтівок, 500 пістолетів і револьверів, 3500 ручних гранат, 151 тис. артилерійських снарядів та мін, понад 206 тис. патронів, і навіть... 6 гармат, 3 середні танки, 2 автомашини, 4 мотоцикли... Чималий арсенал – на цілий полк вистачить...
2 червня 1943 року дозором на чолі з єфрейтором Звєріковим було затримано невідомого у формі Червоної Армії, який зізнався, що він є агентом-парашутистом абвера, закинутим у радянський тил разом із напарником-радистом. Для розшуку другого шпигуна командир полку негайно відрядив 8 розвідувально-пошукових груп, проте його затримання відбулося 9 червня під час буденної перевірки документів на КПП поблизу Великої Вішери, де чергував наряд старшини Булкевича. Пізніше прикордонники вилучили радіостанцію, яку агент заховав у лісі...
Понад 100 воїнів 10-го полку ще в роки війни було нагороджено медаллю «За оборону Ленинграда».
20 березня 1944 року 10-й полк було знято з охорони тилу Волховського фронту. Зосередившись у місті Порхові, частина здійснила піший марш до станції Парфіно, звідки вона залізничними ешелонами вирушила на Україну.
Протягом двох місяців полк подорожував залізницею. Під час тривалої стоянки в Полтаві воїни частини взяли участь у впорядкуванні території станції та прибиранні сміття, що залишилося після ворожих бомбувань, здобувши подяку місцевої залізничної адміністрації. А 5 травня, коли полк перебував на станції Вятковці, «зеленим кашкетам» довелося «розім’ятися» – місцевий стрілочник повідомив їх, що неподалік здійснив вимушену посадку німецький бомбардувальник «Юнкерс-88». За рішенням командира частини на місце пригоди з ешелону було негайно кинуто 1-й батальйон та маневрену групу на чолі з підполковником Миколою Кашкадамовим. «В результате правильного использования сил и активного поиска» чотирьох ворожих льотчиків було затримано – чинити опір вони не наважилися...
Місце призначення – Коростень – дорогою було змінено на станцію Кодима. Тут, на території Одещини та нинішньої Молдови накопичували сили для кидка на Румунію війська 2-го Українського фронту. Полк приступив до звичної служби з охорони тилу.
Тут особливо відзначився старшина Олександр Голіков, який мав особливий «нюх» на ворожих шпигунів. Одного разу на КПП, де він ніс службу із трьома однополчанами, під час перевірки документів у групи військовослужбовців, що їхали на фронт на попутній вантажівці, старшина звернув увагу на невідомого у формі лейтенанта Червоної Армії: у його паперах Голікову здався підозрілим підпис командира запасного полку, який старшина добре знав. При детальнішій перевірці з’ясувалося, що всі документи – посвідчення, припис про відрядження, продовольчий та грошовий атестати – заповнено одним почерком... Співробітники контррозвідки, яким було передано «лейтенанта», встановили, що його, жителя окупованої території, було завербовано абвером за тиждень раніше закинуто в район Умані. Після виконання шпигунського завдання він прямував на захід з метою перейти лінію фронту, для чого використовував ідеально підроблені німцями чисті бланки військових документів... 
Іншого негідника затримав молодший лейтенант Воловік. Чоловік у військовій формі, у якого кисть руки була в шинах і забинтована, викликав на прифронтових дорогах зрозуміле співчуття, але офіцеру здалося, що він занадто вільно рухає пораненою рукою. При спробі поставити кілька «контрольних» запитань затриманий почав прикидатися глухим внаслідок контузії, але подальша перевірка довела – чує він чудово, а рани під бинтами не було. Дезертир, що намагався зникнути в тилу, дістав заслужене покарання...
У червні 1944 року три команди снайперів 10-го полку, а також зведений взвод із 2 станковими і 2 ручними кулеметами, 5 протитанковими рушницями діяли в бойових порядках 4-ї гвардійської танкової армії, знищивши десяток вогневих точок та 184 вороги.
У серпні, з початком Ясско-Кишеневської операції, полк слідом за військами фронту вирушив у район міста Фокшани. Саме тут, на землі, де своїми блискучими перемогами прославився великий російський полководець Олександр Суворов, частині судилося здобути свою першу колективну бойову нагороду.
30 серпня передовий 2-й батальйон 10-го полку дістався міста Васлуй, виявивши тут скупчення із кількох тисяч автомашин. Величезний затор виник нібито у зв’язку із появою на шосе Васлуй – Римнікул-Серат дрібних груп противника. До 20.00 батальйон прочесав місцевість, відкривши шлях армійським автоколонам, і зупинився на ніч. Утім, відпочинок був відносний – комбат капітан Ігнат Алєксєєв, стурбований можливістю прориву противника з радянського оточення, розпорядився виставити бойове охоронення та підготувати позиції для кругової оборони. Південніше Васлуй з’явилася земляна «фортеця» – окопи повного профілю. Звісно, рити їх після тривалого маршу було нелегко, але час довів правоту комбата: о 22.00 на бойове охоронення наштовхнулося 35 німців. Противника підпустили ближче і розстріляли кинджальним вогнем, проте це був лише передовий загін: о 5.30 перед позиціями прикордонників було виявлено вже близько батальйону німців, більшість із яких складали офіцери (як з’ясувалося пізніше, це були залишки військ армійської групи «Вьолер», що намагалися пробитися з оточення на захід).
Німцям, що наближалися, тричі було запропоновано скласти зброю, але вони відкрили вогонь. Почався двогодинний бій, який варто вивчати як приклад грамотних тактичних дій: наштовхнувшись на міцну оборону, противник відкотився південно-східніше, намагаючись закріпитися на пагорбі за два кілометри від Васлуй, але прикордонники провели вдалий обхідний маневр, ворога було оточено і повністю знищено «в решительной рукопашной схватке».
У» ході бою стійкістю та хоробрістю відзначилися два відділення під командою сержанта Матвеєва, які комбат залишив для охорони обозу. Коли обоз раптом атакувало близько сотні німців, сержант не розгубився, вміло керував боєм і відбив напад.
Загальні втрати противника склали 230 вбитими і 35 полоненими, ще понад 600 менш войовничих гітлерівців було виловлено після бою, при прочісуванні навколишньої місцевості.
Про професіоналізм воїнів 10-го полку свідчить той факт, що їхні втрати були незначними (5 тяжкопоранених та 4 вбитих), хоча вони стали дуже болісними для колективу частини. Адже всі загиблі були добре відомими в полку: старшина Тянніков, сержант Ушаков, молодший сержант Раскидін, кращий снайпер полку єфрейтор Сікорський... Чотирьох героїв поховали із військовими почестями у Васлуй, на міській площі (дуже цікаво, чи збереглася ця могила? – Авт.), а гвинтівку, з якої єфрейтор Сікорський знищив 183 вороги, було вручено червоноармійцю Сарафаннікову...
Наказом Верховного Головнокомандувача від 15 вересня 1944 року №0311 10-му прикордонному полку військ НКВС було присвоєно почесне найменування «Римникський» (загалом так було вшановано 11 радянських з’єднань і частин). Командувач 27-ї армії своїм наказом відзначив 16 учасників бою під Васлуй орденами, ще 20 – медалями. Зокрема, орденом Червоного Прапора було нагороджено капітана Алєксєєва, орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня – капітана Василя Кліміна, лейтенанта Леоніда Іванова, орденом Червоної Зірки – капітанів Михайла Гаранова, Павла Рибаєва, лейтенантів Михайла Воронкова, Степана Десятова, орденом Слави ІІІ ступеня – сержантів Василя Михайленка, Григорія Романова, Федора Снєгірьова, молодших сержантів Василя Мануковського, Михайла Сурікова, єфрейторів Василя Гегейчука, Яшха Немашкадова, червоноармійців Івана Лазарєва, Івана Пітюренка.
Після перемоги в Румунії народного збройного повстання і арешту диктатора Антонеску новий уряд цієї країни оголосив війну гітлерівській Німеччині. Пліч-о-пліч із вчорашніми противниками – солдатами румунської армії – війська радянського 2-го Українського фронту продовжили визвольний похід, повернувши на захід, до Угорщини та Чехословаччини. Сюди проліг і бойовий шлях 10-го Римникського полку.
Діючи в Угорщині, в ході Дебреценської та Будапештської наступальних операцій, 10-й полк успішно взаємодіяв із органами військової контррозвідки – легендарного «Смерш». Так, 20 грудня 1944 року від контррозвідників 27-ї армії полк отримав інформацію про те, що в лісовому масиві за 45 км від міста Мішкольц переховуються близько трьох десятків озброєних угорців. Уже наступного дня розвідка на чолі з лейтенантом Прохоровим виявила ворожий табір, невдовзі він був оточений бійцями винищувальної групи капітана Акуленка, які непомітно підібралися до противника впритул – на 150 метрів. Зав’язався півторагодинний бій, у результаті шість «партизан» було вбито, 14 – взято в полон, ще 11 підозрілих осіб прикордонники затримали при прочісуванні лісу поблизу табору, з якого було вилучено чималий арсенал – 6 ручних кулеметів, 204 гвинтівки, 10 автоматів, 120 кг вибухівки, 18 тис. патронів, 80 протитанкових мін, а також... 446 тис. радянських карбованців. Як з’ясувалося, знищений загін складався із членів угорської фашистської партії, його було створено ще у серпні для диверсійно-терористичної діяльності у тилу радянських військ, причому, судячи з кількості вилученої зброї, ця діяльність мала бути масштабною...
Ще одну подібну групу було знешкоджено 5 січня 1945 року в районі населеного пункту Озард – інформацію про її базу вдалося отримати від двох затриманих учасників фашистського підпілля. Лісовими стежками воїни 10-го полку дісталися вершини гірського масиву і, розділившись на три групи, почали пошук противника. Невдовзі група старшого сержанта Гаврилова виявила та блокувала замасковану землянку, в якій було встановлено два кулемети. Утім, щойно пролунали постріли, вісім недобитих угорських фашистів одразу ж здалися...
Бойову роботу «римникців» було оцінено нарівні з частинами, що діяли на передовій: Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1945 року 10-й полк було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня – «за зразкове виконання завдань командування в боях з німецькими загарбниками, за оволодіння містами Рожнява і Йєлшава». Проте з кінця січня 1945 року полк уже діяв у районі Будапешта, окрім звичайних завдань з охорони тилу, на його підрозділи було покладено охорону переправи через Дунай, крім того, у березні за наказом командувача 46-ї армії 10-й полу двічі займав оборону на визначених рубежах, запобігаючи ворожим контратакам, при цьому одні лише полкові снайпери знищили понад 140 гітлерівців...
У квітні підрозділи частини діяли в Братиславі та Відні – до речі, в австрійській столиці вмілими діями оперативної групи капітана Лавочкіна було затримано 7 співробітників фашистського Міноборони Угорщини на чолі з колишнім генеральним інспектором генерал-лейтенантом Альдононом, які, видаючи себе за місцевих жителів, у цивільному одязі переховувалися у підвалі одного з будинків.
7 лютого 1945-го при виконанні службових обов’язків раптово помер командир полку, підполковник Кузнєцов – траплялося на війні і таке, що вбивала воїна не куля чи осколок, а стара хвороба разом із напругою бойових буднів... А лише нещодавно, 5 листопада, Кузнєцов отримав з рук члена військової ради 27-ї армії полковника Булдовича (до речі, майбутнього генерала, начальника українських внутрішніх військ) високу бойову нагороду – орден Червоного Прапора... Новим командиром частини було призначено підполковника Федора Волкова, який з честю провів полк через останні випробування війни – 30 квітня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань рішенням військової ради 46-ї армії Федора Спиридоновича було нагороджено орденом Олександра Невського (для офіцера військ НКВС це справді рідкісна нагорода, адже її отримували за високу тактичну майстерність, «вміле командування, що забезпечило успішні дії частин»).
Бойовий шлях 10-го полку завершився у австрійському місті Цветль – тут розташувався штаб частини, яку було підпорядковано Управлінню військ НКВС з охорони тилу Центральної групи військ. Але війна для «римникців» не закінчилася й після капітуляції Німеччини – наряди частини продовжували полювання на фашистських недобитків і кримінальних злочинців. Так, 15 травня 1945-го при прочісуванні лісу підрозділом 10-го полку було виявлено групу солдатів СС, які відмовилися скласти зброю. Прикордонники вміло організували переслідування, притиснувши противника до берега озера, у ході бою 5 есесівців було знищено, ще 21 взято в полон. А наряд молодшого лейтенанта Омельченка шляхом переговорів, без єдиного пострілу полонив одразу 179 власовців – співвітчизників, які з різних причин одягнули німецькі мундири сумнозвісної «Російської визвольної армії».
У ніч на 16 березня 1946 року в місті Гмюнд після двох діб очікування у засідці воїни на чолі з молодшим лейтенантом Дмітрієвим затримали австрійця Браха і такого собі Іванова – ватажків інтернаціональної банди, яка скоїла серію зухвалих пограбувань та інших злочинів на території Чехословаччини, використовуючи радянську військову форму, зброю та автотранспорт...
У травні–червні 1946 року полк у повному складі було передислоковано із Австрії в район станції Радехів, і з 23 серпня він перейшов у підпорядкування начальника внутрішніх військ МВС Українського округу, у вересні остаточно втративши відзнаки та відмінності прикордонних військ: частина перейшла на штат стрілецького полку ВВ.
У 50-ті роки назва частини неодноразово змінювалася: у вересні 1951 року її було переформовано у 12-й загін Внутрішньої охорони Міністерства державної безпеки СРСР Українського округу, у червні 1953-го – перейменовано у 12-й моторизований загін МВС СРСР, у лютому 1954-го – у 12-й мотострілецький загін МВС СРСР, у квітні 1960-го – у 12-й мотострілецький загін Внутрішньої охорони МВС СРСР... Історичний номер частині повернуть лише у листопаді 1968 року, коли її повна назва вже звучала так: «10-й мотострілецький Римникський орденів Кутузова, Богдана Хмельницького і Червоної Зірки полк МВС СРСР».
Звичайно, постає питання: чому в назві частини з’явилися ще два бойових ордени? Адже на момент закінчення Великої Вітчизняної війни вона мала лише одну нагороду – орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня. Тривалий час шукав відповідь на це питання, і лише детальне знайомство з матеріалами історичного формуляру (окреме спасибі спеціалістам Центрального архіву ВВ МВС України!) допомогло з’ясувати, у чому річ.
Насамперед слід нагадати, що 1956 року уряд СРСР прийняв рішення про скорочення Збройних Сил на 1 мільйон 200 тисяч військовослужбовців. Внаслідок цього у Радянській Армії та інших силових структурах пройшла друга (після першої, пов’язаної із масовою демобілізацією) хвиля організаційно-штатних заходів, спрямованих на скорочення кількості частин і з’єднань. Розформовувалися не лише полки – цілі дивизії, корпуси й армії, що мали нагороди, заслужені в битвах. Напевно, у цього процесу були об’єктивні (насамперед – економічні) передумови, проте чим можна пояснити, чому на момент розпаду Радянського Союзу в його Збройних Силах було чимало частин та з’єднань без будь-яких фронтових регалій? Лише тим, що замість одного, безжально скороченого, прославленого орденоносного полку, в іншому регіоні великої держави згодом формувався інший, «молодий», полк без міцного історичного коріння...
На цьому тлі керівництво «союзного» МВС вживало заходи щодо збереження бойових традицій: з цією метою особовий склад розформованих частин частково або повністю (іноді – цілими підрозділами) «вливався» в іншу частину, яка таким чином ставала правонаступником ратної слави і нагород.
Отже, як ідеться в історичному формулярі, відповідно до наказів МВС СРСР від 14 січня 1957 року №025 та МВС Української РСР від 16 січня 1957 року №004 на укомплектування 12-го загону було передано особовий склад розформованого 44-го окремого мотострілецького орденів Кутузова та Червоної Зірки дивизіону Внутрішньої охорони МВС – 252 військовослужбовці (у тому числі 29 сержантів). Трохи пізніше, наказом МВС СРСР від 29 січня 1957 року №078, було встановлено нове найменування частини, у якому вперше фігурували три ордени.
Серед частин військ НКВС з охорони тилу Діючої армії лише одну було удостоєно орденів Кутузова ІІІ ступеня та Червоної Зірки – 333-й прикордонний полк військ НКВС, відзначений, відповідно, Указами Президії Верховної Ради СРСР від 28 травня та 11 червня 1945 року за зразкове виконання завдань командування в боях при прориві ворожої оборони і наступі на Берлін, виявлені при цьому доблесть і мужність. Виходить, саме 333-й полк після передислокації з Німеччини було переформовано у 44-й окремий дивизіон, і зрештою слава частини, яка брала участь у штурмі Берліна знайшла гідне продовження в ратній службі воїнів Римникського полку...
На жаль, відомостей про бойовий шлях 333-го полку збереглося небагато: наприклад, у одній із старих книжок з історії внутрішніх військ йдеться, що «на підступах до Берліну і у самому місті... особовий склад полку провів кілька операцій з виловлення і викриття гітлерівської агентури». Ми будемо вдячні за допомогу у з’ясуванні деталей історії цієї частини.
Пошук триває...
Підполковник Сергій КОВАЛЕНКО.

Вот еще любопытный текст, года 2004-го, кажется:
Кінофільм в землянці
Все менше залишається серед нас людей, яким вдалося, пройшовши усю війну, переживши чимало фізичних та моральних випробувань – і нині залишатися активними і діяльними, зберегти ясний розум і хорошу пам'ять. Якщо провести прості математичні розрахунки, легко переконатися, що людям, яким у 1941 році було 18 років, нині – 84. Вік – поважний. Та й воєнні рани і пережиття не додають наснаги. Тому вдвічі більше потрібно цінувати і берегти їх самих і їхні розповіді, занотовувати, записувати їхні спогади. Бо є в них чимало цікавого навіть для сучасної молоді.
92 роки виповнилося Олександру Івановичу Польшину, котрий у складі однієї й тієї ж військової частини не лише пройшов усю війну, а й служив у повоєнні роки і навіть після пенсії продовжував працювати в ній. Народившись у 1915 році на Запоріжжі, у тридцять сьомому році він був призваний на військову службу у 10-й Острозький прикордонний загін. Спочатку, протягом року, Олександр Іванович навчався, після чого почав працювати у частині. Був він і водієм, і кіномеханіком. 1940 року частину перекинули до Балтійського моря, охороняти острови. Щойно почалася війна, загін було перетворено на 10-й прикордонний полк військ НКВС з охорони тилу Діючої армії і направлено на Північно-Західний фронт, згодом – на Ленінградський, Волховський, 2-й Український фронт. Мінялись місця дислокації, з часом, після війни, мінялись назви військової частини, та Олександр Польшин постійно залишався в її лавах або принаймні поруч, бо тривалий час він жив (в двох хвилинах ходу) від військового містечка частини, що нині має повну назву “45-й Римнікський орденів Кутузова, Богдана Хмельницького і Червоної Зірки полк внутрішніх військ МВС України”.
Зі своєю майбутньою дружиною він познайомився у 1942 році – вона в той час працювала у військово-обліковому столі військкомату. У 1943 році сталося так, що 10-му прикордонному полку знадобився казначей. Тут Олександр Іванович, згадавши про бухгалтерську освіту нареченої і запропонував їй перейти на службу у частину. Але зробити це було нелегко, тому що Віра Миколаївна була відповідальним працівником і з роботи її відпускати не хотіли. Довелося йому просити самого воєнкома – лише дізнавшись про серйозні наміри кіномеханіка, він дав дозвіл. Тепер майбутне подружжя працювали разом. Незабаром Олександр Іванович звернувся до командира частини з проханням дозволити їм одружитися. У ті роки вже діяв наказ, згідно якого на фронті дозволялося розписуватися. Що вони й зробили. Але весілля відгуляти не вдалося. Одразу після поздоровлення командиром частини сіли у машини і поїхали в напрямку фронту. У 1944 році народився їхній старший син. Згодом – молодший. Обоє пішли стопами батьків, стали військовослужбовцями. Та й онуки не залишилися осторонь, один з них нині – майор Служби безпеки України.
Чимало довелося побачити та пережити Олександру Івановичу. Фронтовими дорогами, під обстрілами та авіанальотами, з підрозділу в підрозділ перевозив він свою пересувну кіноустановку – єдину з трьох, яка дивом уціліла, хоча й також була уся побита осколками і горіла. Вона була його основною зброєю, яка приносила користь не меншу, ніж артилерія, бо вона піднімала бойовий дух наших воїнів, підтримувала віру в перемогу, дарувала на фронті хвилини радості і світлих спогадів. Варто було лише появитися його автомашині, з улюбленими кінофільмами та платівками, мелодіями і піснями, як очі загартованих війною захисників світилися радістю.
Сповненим небезпек був шлях воєнного кіномеханіка, та доля виявилася схильною до нього. Отримавши вісім поранень, не раз побувавши в критичних ситуаціях, він дивом залишився живим. Хоча Олександр Іванович під Ленінградом (нині Петербург) отримав серйозні поранення, зате уникнув оточення. У Ленінграді тоді залишився один батальйон полку, а два інших передислоковувалися за наказом на Волховський фронт. Невдовзі після того, як Олександр Польшин виїхав з міста, німці зімкнули навколо нього кільце блокади.
Вже на Волховському фронті він потрапив під авіаобстріл. Його автомашина була геть посічена кулями та осколками, усі колеса пробиті. Ледве дотягнув він на спущених колесах до лісу, де й взявся клеїти та накачувати їх, аби пересуватися далі.
Пощастило йому і в той момент, коли він, через силу, з травмованою ногою встиг вивалитись з машини в кювет, коли попереду вибухнув фугас. Осколком пробило лобове скло якраз навпроти того місця, де він ще мить до того сидів. Шмат металу прорізав скло і кабіну. Смерть була зовсім поряд…
Вберегла від неї доля Польшина і над річкою Волхов. Ввечері, в сутінках (оскільки вдень, через інтенсивний обстріл, під’їхати було неможливо) дістався він одного з підрозділів. Кінофільм в землянці в три накати (як тоді називали землянки, укріплені трьома шарами дерев’яних колод і землі) зібралося дивитися чоловік п’ятдесят (усі, хто був вільним від служби). Щойно, після кіносеансу, покинули вони землянку – у неї влучив німецький снаряд, вибухом аж колоди повивертало. Інший снаряд влучив у кухню і їдальню...
Перемогу Олександр Польшин зустрів в Австрії, в місті Вайдхоффен-Андертає. Він згадує: “Сутеніло… Чуємо – стрільба! Ми – за зброю, повискакували, а навколо усі стріляють вверх, сміються, радіють, кричать: “Перемога! Перемога!” – До чого ж радісно було на душі, не передати!” Тут фронтовий кіномеханік знайшов німецьку машину «Бердвард», яку власноручно переробив під пересувний центр дозвілля і згодом забрав до Львова. Цей автомобіль служив йому і полку аж до 1948 року.
В 1946 році частину перевели до Радехова, а згодом – до Львова. Спочатку сім’я Польшиних жила в кіноапаратній, через рік їм виділили маленьку у будинку на вулиці Дзержинського і лише в 1955 року, коли закінчили будівництво містечка полку, їм нарешті дали квартиру.
Після війни Олександр Іванович до 1969 року служив в рідній частині старшим кіномеханіком (на той час у ній вже були одна стаціонарна і п’ять пересувних кіноустановок). Пізніше, коли на території частини збудували тир (що нині належить товариству “Динамо”), Польшин, будучи, як кажуть, на усі руки майстром, обладнував його, встановлював у ньому німецьку апаратуру, монтував силові лінії та освітлення. Після чого тридцять п’ять років працював у ньому майстром спортивного обладнання, і лише нещодавно, у віці 88 років, пішов на пенсію...
Наталя Сохан,
майор Вадим Голуб,
начальник групи зв’язків з громадскістю та ЗМІ управління Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України.


Интересное фото из ЦМ ВВ МВД Украины и, увы, никто ничего об этом сержанте не знает.

А эти снимки из архива ветерана 10-го погранполка войск НКВД СССР А.И. Польшина):

Кинопередвижка на базе грузовика ГАЗ-2А, 1944 год, Польшин справа. Как правило, кадровые погранцы 10-го полка сохраняли свое главное отличие – «цветные» фуражки – эту деталь формы (которую в ходе войны обычно не выдавали) очень берегли и жутко ею гордились... А вот шинели – далеки от уставного стандарта!


Женщины-военнослужащие 10-го погранполка, 1943 год. Во 2-м ряду 3-я справа – бухгалтер полка В.Н. Польшина.


Репетиция полкового оркестра, Австрия, 1945 год.
« Последнее редактирование: 21 Марта 2016, 20:50:32 от Sobkor »
Записан

Sobkor

  • Администратор
  • Участник
  • *****
  • Оффлайн Оффлайн
  • Пол: Мужской
  • Сообщений: 19 201
  • Ржевцев Юрий Петрович
Уточнение: 10-й погранполк в действительности де-юре не имеет никакого родства с бывшим 10-м Островским погранотрядом...
Этот аспект самым подробнейшим образом был мною с опорой на архивные источники, добытые многоуважаемым Сергеем Леонидовичем Чекуновым, развит ещё на прежнем Солдат.ру. В связи с этим не вижу никакого смысла повторяться.
Если вкратце: 10-й пого был расформирован, если мне не изменяет память, в 1940 году, а его личный состав обращён на комплектование частей и подразделений УПВ НКВД Прибалтийского округа. И откуда здесь, скажите, тогда взяться какой-либо юридической преемственности!?

Комментарий от многоуважаемого историка спецслужб Сергея Леонидовича Чекунова (г. Москва):
- Касательно 10-го пограничного отряда. Вот как сформулировано в приказе НКВД № 00867 от 20/21 июля 1940 года: «…2. Начальнику пограничных войск НКВД СССР для охраны участка побережья Балтийского моря по прилагаемым штатам и дислокации организовать:
а) четыре пограничных отряда;
…6. 6, 8, 10 и 12 пограничные отряды реорганизовать, 84, 31, 104 пограничные отряды расформировать, передав пограничные комендатуры, заставы и контрольно-пропускные пункты отрядам зоны заграждения.
7. Личный состав реорганизуемых и расформировываемых пограничных отрядов обратить на укомплектование 6, 8, 10 и 12 пограничных отрядов …».
Исходя из вышеизложенного следует, что был сформирован новый 10-й пограничный отряд…
Мне вот интересно, люди читают книги или нет. Открываем рекомендованную ОГБ (т.1, кн. 2) и читаем:
«...Приказом НКВД СССР № 00867 от 21 июля 1940 года на пограничные войска была возложена охрана побережья Балтийского моря. Для выполнения этой задачи было СФОРМИРОВАНО 4 пограничных отряда (6, 8, 10, 12), отряд пограничных судов, отдельная авиаэскадарилья и 4 ОКПП.
ФОРМИРОВАНИЕ НОВЫХ пограничных отрядов было произведено за счет расформирования 84, 31 и 104 пограничных отрядов...».
Это отчет ГУПВ. Все в точности соответствует приказу, отрывок из которого я привел.
Ведь с самого начала в приказе и заявлено:
«2. Начальнику пограничных войск НКВД СССР для охраны участка побережья Балтийского моря по прилагаемым штатам и дислокации ОРГАНИЗОВАТЬ:
а) четыре пограничных отряда...».
И далее: «...6. 6, 8, 10 и 12 пограничные отряды реорганизовать, 84, 31, 104 пограничные отряды расформировать, передав пограничные комендатуры, заставы и контрольно-пропускные пункты отрядам зоны заграждения...».
Реорганизация 10 ПО подразумевала что его подразделения остаются на своих местах и включаются в другие отряды, в частности, три пограничных комендатуры и 14 застав были переданы в состав 9-го пограничного отряда.
На новом же месте был организован новый отряд, из личного состава расформированных 84, 31, 104 ПО.
Я не исключаю, что знамя 10-го Островского могло быть передано в новый 10-й отряд, и ИФ могли вести далее. Но ЮРИДИЧЕСКИ, на основании приказа НКВД, это был новый отряд…
Для сведения любителей терминов: реорганизация – это обобщенный термин, который обозначает преобразование структуры части. В переложении на военную терминологию реорганизация части может проводится несколькими путями:
1) слияние;
2) разделение;
3) выделение;
4) переформирование (переход на новый штат).
Прямая преемственность юридическая прослеживается только при выделении и переформировании. Причем при выделении преемственность возникает у остающейся части. В некоторых случаях применяется термин «развертывание», однако это частный случай переформирования и тут есть нюансы. В случае переформирования (развертывания) в более высокий уровень состояния части, например, при переформировании батальона в полк, преемственность остается, а вот в случае полк-дивизия (бригада) уже нет, т.к. дивизия (бригада) это соединение, а не часть.
В нашем случае проводилась реорганизация путем разделения. Подразделения 10 ПО были разделены по другим частям.
Штаб же нового 10-го отряда, как гласит приказ НКВД № 00867, был ОРГАНИЗОВАН по ПРИЛОЖЕННЫМ штатам и в УКАЗАННОМ месте дислокации…
« Последнее редактирование: 21 Марта 2016, 21:37:32 от Sobkor »
Записан

исСЛЕДОВАТЕЛЬ

  • Пользователь
  • Участник
  • **
  • Оффлайн Оффлайн
  • Пол: Мужской
  • Сообщений: 1 854
  • Константин Борисович Стрельбицкий
В преддверии 69-й годовщины начала Великой Отечественной войны решил опубликовать выписку из «Журнала боевых действий 10 пограничного отряда - полка войск НКВД СССР» (оригинальное название документа - «Ж.б.д. штаба Отдельного пограничного батальона 10 Пограничного отряда НКВД Приб.Окр.»; источник: РГВА, ф. 32907, оп. 1, д. 5, лл. 1об-3об) за 22 июня 1941 года. Вот, как начиналась война на Моонзунде по данным местных пограничников: «22.06.1941 Оперативная обстановка. Сегодня в 4.00 германские войска без объявления войны перешли границу Советского Союза. Самолетами бомбардировали наши города: Киев, Житомир, Каунас и Севастополь. С нашей стороны убито и ранено более 200 человек. Готовится нападение со стороны Финляндии.
09.00. Начальник отряда приказал – подразделениям отряда границу СССР охранять и оборонять усиленно. Погранаряды [так в оригинале] высылать с полным запасом военного времени. Всему личному составу перейти на казарменное положение. Отряд привести в полную боевую готовность. Усилить наблюдение за морем и воздухом. Возможна высадка десанта противника с моря и воздуха [,] для ликвидации последнего отряду в любое время быть готовым. (Основание – приказ отряду № 1/0027. от 22.6.1941 г.).
00.35. От коменданта гарнизона Генерал-майора Елисеева заместителем нач-ка отряда Браславец получены указания о приведении отряда в боевую готовность.
01.30. Комендантам участков даны указания о приведении подразделений в боевую готовность и усилении наблюдения пограннарядами за морем и воздухом.
02.30. Прибывший по тревоге начальствующий состав переведен на казарменное положение и размещен в штабе отряда и красноармейской столовой. Весь комсостав находится в полной боевой готовности.
02.45. На совещании весь начальствующий состав введен в курс обстановки.
07.30. Комендантам участков приказано выпуск в море плав. средств – прекратить.  По сигналу «Остров» занять огневые позиции.
12.00. Весь личный состав ознакомился с международной обстановкой в связи с объявлением войны Германии с Советским Союзом.
13.30. [Пограничным сторожевым] Катерам [типа] «КМ» № 280 и № 281 дано задание выйти в море [в условные] кв.кв. [квадраты №№] 3148, 3150 и 3353 с задачей нести службу дозором.
13.45. Начальник ПВ НКВД [Прибалтийского пограничного округа] генерал-майор Ракутин приказал отряд привести в полную боевую готовность, чётко наладить службы ВНОС, обеспечить быстрое прохождение донесений об обстановке, установить и поддерживать связь с частями КБФ и РККА.
15.15. Комендантам участков даны указания о выпуске в море с разрешения КБФ [командования Краснознамённого Балтийского флота] судов каботажного плавания.
15.25. Передано распоряжение нач-ка отряда всем комендантам о том, чтобы впредь наряд на охрану госграницы высылать с положенным запасом боевых патрон и оружия военного времени.
15.35. Комендантам участков предложено немедленно приступить к отрывке окопов полной профили на всех заставах и основных причалах [,] где нет ДОТов РККА.
16.05. Штаб комендатуры № 1 донёс, что в 16.00 в квадрате [№] 2748 и [№] 2748 самолетом противника был обстрелян наш тральщик. В этом же направлении были слышны взрывы.
17.55. Комендант 2-го участка ст. л-т Каблучко донес, что в 17.00 21.6.41 с причала «Пулайду» на моторной лодке № 32 вышли в море для производства рыбной ловли братья Шустер Эрман и Павел, крестьяне из деревни Лугузе, по национальности эстонцы.  В 2.00 22.6.41 г. в 20 километрах от берега в открытом море, рыбаки дер. Лугузе Артур Версо и Аралый Карлос обнаружили в море пароход [,] от которого [,] по их словам [,] отчалили две быстроходные лодки, которые подошли к лодке братьев Шустер и увезли последних с собой. В 10.00 рыбаки дер. Кайгуста ([квадрат №] 2496) Лайвельс Альберт и Керзелс Юганес в районе пролива Соэловейно [Соэло-Вяйн, Соэлозунд] обнаружили пустую лодку № 32 со снятым рулем.
18.00. Пост СНИС – Сыру сообщил, что им обнаружены две пустые лодки в 10 километрах юго-западнее Сыру»
.

Вот здесь на нашем Форуме http://voenspez.ru/index.php?topic=93.1110 мной опубликован мой авторский материал, который я дублирую в этой теме: 1999-2010 © К.Б. Стрельбицкий
Офицеры 10-го пограничного отряда, оставленные в 1941 году на Моонзундских островах
К началу Великой Отечественной войны охрану Государственной границы СССР на островах Моонзундского архипелага нёс 10-й (Курессаарский) пограничный отряд (в дальнейшем в тексте - 10 ПО) Прибалтийского пограничного округа Пограничных войск НКВД СССР. К концу июня 1941 года основные силы отряда убыли на материк, но на Моонзундских островах остался ряд пограничников, командированных в истребительные подразделения местных Управлений НКВД.
Направлены в 9-й истребительный батальон (в дальнейшем в тексте – 9 иб) НКВД ЭССР в Курессааре (остров Эзель):
- начальник 2-го отделения штаба 10 ПО капитан Александр Григорьевич Лошманов (ошибочно - Лашманов; родился 10.07.1906 в Самаре, ныне – Самарской области Российской Федерации, член ВКП(б), официально числится «пропавшим без вести в июле 1941 г. в Эстонии» (д. 245, л. 14, д. 246, л. 71об., Т. 2, с. 300), фактически погиб как командир 9 иб 07.10.1941 в районе деревни Ииде (полуостров Сворбе острова Эзель; «Краснознамённый Прибалтийский...», с.357),
- инструктор пропаганды Отдела политической пропаганды 10 ПО политрук Николай Александрович Тесленко (родился в 1911 году, украинец, из рабочих, член ВКП(б), официально числится «пропавшим без вести в августе 1941 г.»  (д. 368, л. 39, д. 246, л. 120, д. 328, л. 75), фактически погиб как военком 9 иб после 20.09.1941 на полуострове Сворбе острова Эзель («Краснознамённый Прибалтийский...», с. 357; упоминание о нём в «Книге памяти...» отсутствует - см. Т. 3, с. 181),
- старший помощник начальника 1-го отделения штаба 10 ПО старший лейтенант Николай Фёдорович Дождев (родился в 1907 г. в Харькове, ныне – Харьковской области Украины, украинец,  член ВКП(б), как офицер 9 иб пропал без вести 1 августа 1941 года на материковой части Эстонии в районе Виртсу (д. 245, л. 14, д. 246, л. 35, Т. 1, с. 399),
- начальник штаба пограничной комендатуры  ПО старший лейтенант Георгий Ефимович Соколов (родился в 1904 г. в селе Теплихово, ныне - Темкинского муниципального района Смоленской области Российской Федерации, как командир 2-й роты 9 иб официально числится «пропавшим без вести в июле 1941 г.» (д. 245, л. 16, д. 246, л. 113об., Т. 3, с. 107), 
- младший помощник начальника 1-го отделения штаба 10 ПО лейтенант Михаил Демьянович Перепелятник (ошибочно - Перепелятников или Перепеляткин; родился 10 6.09.1911 в деревне Садки, ныне - Кременчугского района Полтавской области Украины, украинец, член ВКП(б), официально числится «пропавшим без вести в июле 1941 г.»  (д. 245, л. 14, д. 246, л. 92, Т. 2, с. 535),
- помощник начальника штаба пограничной комендатуры участка 10 ПО по боевой подготовке лейтенант Акмул Имангалиевич Имангалиев - эвакуирован из Эстонии и по состоянию на 1944 г. служил в 38-м пограничном отряде войск НКВД Грузинской ССР (д. 245, л. 16, д. 246, л. 47об.),
- помощник начальника штаба пограничной комендатуры участка 10 ПО по боевой подготовке лейтенант Даниил Игнатьевич (или Ананьевич?) Ляшенко (родился 11.10.(или 11.11.?)1915 в Луганске, ныне – Луганской области Украины, украинец, член ВЛКСМ, официально числится «пропавшим без вести в августе 1941 г.» (д. 245, л. 16, д. 246, л. 72об., Т. 2, с. 317),
- начальник пограничной заставы пограничной комендатуры участка 10 ПО лейтенант Кузьма Сергеевич Лунёв (официально числится «пропавшим без вести в июле 1941 г.» (д. 245, л. 18, д. 246, л. 72; информация о нём в «Книге памяти...» отсутствует - Т. 2, с. 305),
- начальник физической подготовки 10  ПО лейтенант Константин Васильевич Шерстнев (ошибочно - Ширшиев; родился 03.10.1910 в селе Тужи, ныне – посёлок городского типа Тужинского муниципального района Кировской области Российской Федерации, русский, член ВЛКСМ, официально числится «пропавшим без вести в июле 1941 г.» (д. 245, л. 15, д. 246, л. 134об.), фактически погиб как офицер 9 иб 22.07.1941 на материковой части Эстонии в районе Виртсу (Т. 3, с. 375),
- помощник начальника штаба пограничной комендатуры участка 10 ПО «сл» (так в оригинале документа) младший лейтенант Григорий Прокофьевич Давиденко (родился в 1917 году в селе Морозовка, ныне - Полтавской области Украины, украинец, официально числится «пропавшим без вести в июле 1941 г.» (д. 245, л. 17, д. 246, л. 32об., Т. 1, с. 364).

Оставлены на острове Даго в местной истребительной роте НКВД ЭССР:
- начальник (или его старший помощник?) 5-го отделения пограничной комендатуры участка 10 ПО младший лейтенант Григорий Иванович Зайчиков (родился 17.08.1916 в селе Горячкино, ныне – Костомаровского сельского поселения Щёкинского муниципального района Тульской области Российской Федерации, русский, член ВКП(б) - официально числится «пропавшим без вести и в июле 1941 г.» ( д. 245, л. 16, д. 246, л. 42, Т. 1, с. 487),
- начальник заставы пограничной комендатуры участка 10 ПО младший лейтенант Дмитрий Яковлевич Скоробогатов (родился 15.05.1917 на хуторе Костино-Быстрянский, ныне – Костино-Быстрянского сельского поселения Морозовского муниципального района Ростовской области, член ВЛКСМ) - официально числится по одним данным «пропавшим без вести в начале войны» (д. 245, л. 16, д. 246, л. 112), по другим - 26.10.1943 (Т. 3, с. 85),
- помощник начальника пограничной комендатуры участка 10 ПО по снабжению техник-интендант 2 ранга Александр Михайлович Алексеев (родился 06.11.1911 в селе Лакиброво, ныне - Петушинского муниципального района Владимирской области Российской Федерации, русский, призван в 1933 году Киржачским РВК, член ВКП(б) - официально числится «пропавшим без вести в августе 1941 г.» (д. 245, л. 51, д. 246, л. 3, Т. 1, с. 34),
- старший военфельдшер пограничной комендатуры участка 10 ПО (или старший ветеринарный фельдшер 10 ПО?) военфельдшер Тихон Тихонович Стремилов (родился 01.12.1916 в селе Мухоудеровка, ныне – Мухоудеровского сельского поселения Алексеевского муниципального района Белгородской области Российской Федерации, русский) - официально числится «пропавшим без вести в июле 1941 г.» (д. 245, л. 17, д. 246, л. 117, Т. 3, с. 141).
Фактически все эти четверо перечисленных выше офицеров 10 ПО погибли 12 - 21.10.1941 в боях на острове Даго. Известно, что несколько офицеров-пограничников (в том числе – Алексеев) были взяты немцами в плен и расстреляны в Кяйна, где похоронены в братской могиле (« Никто не забыт ... », с. 47).

Кроме того, официально «пропавшим без вести в августе 1941 года» (то есть так же оставшимся на Моонзундских островах) числятся так же начальник пограничной заставы пограничной комендатуры участка 10 ПО лейтенант Степан Николаевич Глущенко (д. 246, л. 25 об.) и начальник связи пограничной комендатуры участка 10 ПО Иван Иванович Черненко (д. 246, л. 130), а «пропавшим без вести в 1941 году» - заместитель начальника пограничной заставы пограничной комендатуры участка 10 ПО по политической части младший политрук Серафим Андреевич Шурыгин (д. 246, л. 136 об.). Однако в «Книге памяти...» ни одно из этих имён не значиться (Т. 1, с. 292, Т. 3, с. 323 и 407 соответственно).

Данный список составлен К.Б.Стрельбицким по материалам:
- Российский Государственный военный архив (РГВА, Москва), ф. 32904, оп. 1,  д. 245, лл. 14 - 18, 51, там же, д. 246, лл. 3, 25об., 32об., 35, 42, 47об., 71об. - 72об., 92, 112, 113об., 117, 120, 130, 134об., 136об., там же, д. 368, л. 39, ф. 32907, оп. 1, д. 328, л. 75,
- «Книга памяти пограничников, погибших и без вести пропавших в годы Великой Отечественной войны. В 3 томах», М., 1995,
- «Краснознамённый Прибалтийский пограничный. Второе издание», Рига, 1988,
- «Никто не забыт, ничто не забыто. Походы по местам боёв Великой Отечественной войны», Таллин, 1977.

Решил разместить именно в этой теме "по смыслу" вот эту Интрнет-ссылку: http://www.ebay.de/itm/Orig-Foto-Grenze-Kettenhund-Estisch-Russland-Pleskau-/140747983339?pt=Militaria&hash=item20c53bc9eb
Это сделанные немцами летом 1941-го фотографии здания погранперехода на бывшей советско-эстонской границе и сохранившийся до того времени (!) пограничный столб там.
Перевод оригинальной немецкой подписи на русский язык: "Эстонско-русская граница, 25 км от Пскова".

Ранее в этой теме я писал, в частности, следующее: «В состав 10 ПО входили 5 пограничных комендатур участков: 1-я и 2-я - на острове Даго (1 - 6 и 7 - 12 пограничные заставы соответственно; штаб 2-й комендатуры - Кердля, начальник участка - старший лейтенант, затем - капитан П.Ф.Каблучко, начальник 1-го участка - капитан А.Н.Жолос), 3-я, 4-я и 5-я - на острове Эзель (13 - 18, 19 - 24 и 25 - 30 заставы соответственно; в целом - 30 береговых застав)».
В результате своей сегодняшней находки в РГВА я имею возможность уточнить эти данные. На выявленной мной среди документов 8-й армии карте, относящейся к 1940 году, обозначены все погранзаставы 10 ПО. Они располагались:
- на острове Даго - №№ 1 – 10 и № 12,
- на острове Кассари - № 11,
- на острове Вормс (Вормси) - №№ 13 и 14,
- на острове Моон (Муху) - № 15,
- на острове Эзель (Сааремаа) - №№ 16 – 31.
Эти погранзаставы дислоцировались в следующих населённых пунктах:
№ 1 - Сяяре
№ 2 – Кердля
№ 3 - Оганди
№ 4 - Пихла
№ 5 – Попяа
№ 6 – Кыпу
№ 7 – Тамми
№ 8 – Нурсте
№ 9 – Тоффри
№ 10 – Яуса
№ 11 – Кассаари
№ 12 – Сярве
№ 13 – Свибю
№ 14 – Саксбю
№ 15 – Куйвасту
№ 16 – Палли
№ 17 – Иоеста
№ 18 – Паммана
№ 19 – Панга
№ 20 – Кугалепя
№ 21 – Ранна
№ 22 – Карузе
№ 23 – Кихельконна
№ 24 – Аустра
№ 25 – Мельдри
№ 26 – Ямая
№ 27 – Анзелюла
№ 28 – Курессааре
№ 29 – Мудасте
№ 30 – Сангла
№ 31 – Рухве.
« Последнее редактирование: 21 Марта 2016, 21:36:36 от Sobkor »
Записан
"Я не мальчик, чтобы в архивы ходить!" © А.Б.Широкорад.
Значит я - МАЛЬЧИК!!!

Москвин Александр Вячеславович

  • Эксперт
  • Участник
  • *****
  • Оффлайн Оффлайн
  • Сообщений: 2 006
Комполка-10 подполковник Константин Владимирович Кузнецов 1908 г.р.:



Комполка-10 подполковник Сергей Михайлович Скородумов 1901 г.р.:


Майор Николай Ильич Кашкаламов 1902 г.р.:


Майор Леонид Фёдорович Пухов 1916 г.р.:

« Последнее редактирование: 21 Марта 2016, 20:31:11 от Sobkor »
Записан

картограф

  • Эксперт
  • Участник
  • *****
  • Оффлайн Оффлайн
  • Пол: Мужской
  • Сообщений: 725
  • Иван Юрьевич
« Последнее редактирование: 21 Октября 2019, 16:36:23 от Sobkor »
Записан

Sobkor

  • Администратор
  • Участник
  • *****
  • Оффлайн Оффлайн
  • Пол: Мужской
  • Сообщений: 19 201
  • Ржевцев Юрий Петрович
19 января 1943 года, Боевое знамя 10-го пограничного (впоследствии – Рымникский ордена Богдана Хмельницкого) полка войск НКВД СССР:

В ходе исследования установил, что оригинал данного фото в 1927 году принадлежал краскому из рядов личного состава 10-го Островского пограничного отряда войск ОГПУ Полпредства ОГПУ по Ленинградской области:
Снимок, вероятней всего сдедан в деревне Лапинки современного Островского района Псковской области Российской Федерации...
« Последнее редактирование: 15 Апреля 2021, 14:16:17 от Sobkor »
Записан

Sobkor

  • Администратор
  • Участник
  • *****
  • Оффлайн Оффлайн
  • Пол: Мужской
  • Сообщений: 19 201
  • Ржевцев Юрий Петрович
Младший лейтенант в отставке Алексей Афанасьевич Кондюков 1920 г.р. – ветеран 10-го погранотряда войск НКВД СССР. Источник – ЦАМО: ф. 33, оп. 686046, д. 698, лл. 164 и 164об. http://podvignaroda.ru/filter/filterimage?path=VS/422/033-0686046-0698%2b010-0695/00000367.jpg&id=46860928&id1=8e19cf34ebc93f972adf52cb56f2e585 http://podvignaroda.ru/filter/filterimage?path=VS/422/033-0686046-0698%2b010-0695/00000368.jpg&id=46860929&id1=653846dceeaeffafd4c6844fc4990eeb
 

СЕНОТРУСОВ Николай Александрович, ветеран-фронтовик.
Родился в 1926 году в Казахстане – в селе Кумашкино Куршимского района Восточно-Казахстанской области. Русский. Рабочий: электрослесарь по гражданской специальности. Партийность: по состоянию на осень 1945 года – беспартийный, а по состоянию на весну 1950 года – член ВЛКСМ. Родственники по состоянию на 1945-1950 гг.: мать – Сенотрусова Наталия Семёновна (по другим данным – Прасковья Ивановна); проживала по адресу: Казахская ССР (ныне – Республика Казахстан), Восточно-Казахстанская область, город Усть-Каменогорск, улица Кожевная, 2, квартира 4 (по другим данным – Кожевная, 4).
Образование – неполное среднее: закончил школу-семилетку.
В армию призван в 1944 году Кировским РВК Восточно-Казахстанской области Казахской ССР (ныне – Республика Казахстан).
К августу 1945 года – военнослужащий 132-го пограничного Минского ордена Красной Звезды полка войск НКВД СССР Управления войск НКВД по охране тыла 3-го Белорусского фронта, красноармеец по воинскому званию: приказом комполка-132 за № 331 от 23 июля 1945 года назначен кладовщик хозчасти, а аналогичным приказом, но за № 356 от 1 августа 1945 года – номером ПТР мангруппы.
22 октября 1945 года откомандирован из 132-го пограничного Минского ордена Красной Звезды полка войск НКВД СССР в распоряжение начальника Управления контрразведки «Смерш» контрразведки Группы советских оккупационных войск в Германии генерал-лейтенанта П.В. Зеленина. Источник – РГВА: ф. 32935, оп. 1, д. 113, л. 98.
К весне 1950 года – на Западной Украине: инструктор служебных собак 10-го стрелкового Рымникского ордена Богдана Хмельницкого полка внутренних войск МГБ СССР 62-й стрелковой дивизии внутренних войск МГБ СССР Управления внутренних войск МГБ Украинской ССР, уже старший сержант по воинскому званию. Предположительно, к данному периоду кавалер трёх медалей – «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.», «За взятие Кёнигсберга» и «XXX лет Советской Армии и Флота».
19 июня 1950 году судом Военного трибунала по пункту «б» части «3» 206-й статьи Уголовного кодекса Украинской ССР «Хулиганства с причинением потерпевшему тяжких телесных повреждений») приговорён к лишению свободы на шесть лет с отбыванием наказания в исправительно-трудовой колонии. Источник – РГВА: ф. 32907, оп. 1, д. 175, л. 14.
Дальнейшая судьба неизвестна, за исключением того факта, 6 апреля 1985 года как здравствующий ветеран-фронтовик удостоился ордена Отечественной войны 2-й степени.
Юрий РЖЕВЦЕВ.

УШАКОВ Константин Алексеевич (1919-1942), военнослужащий 10-го Куресаарского пограничного отряда войск НКВД СССР Управления по охране войскового тыла Северо-Западного фронта, узник нацистских лагерей Восточной Пруссии, сержант.
Родился 17 сентября 1919 года в селе Арнеево Данковского сельского поселения Серпуховского района Московской области. Русский. Православный. Родственники по состоянию на лето 1941 года: мать – Домна Трошина (отчество в документе не указано); проживала по месту рождения сына.
В армию призван в довоенный период Серпуховским РВК Московской области с направлением в войска правопорядка и безопасности.
Срочную военную службу проходил в Эстонии в составе 10-го Куресаарского пограничного отряда войск НКВД Управления пограничных войск НКВД Прибалтийского округа.
29 июля 1941 года у эстонского города Нарва попал в плен. Источники – ЦАМО: ф. 58, оп. 977520, д. 1823, л. 86; ф. 58, оп. 977530, д. 44, л. 270.
Содержался в лагере шталаг-1Б, находившемся в восточнопрусском городе Хохенштайн (ныне – польский Ольштынек). Присвоенный здесь лагерный номер – «19705».
Трижды госпитализировался по поводу обнаруженного у него туберкулёза лёгких: с 16 ноября 1941 года – в госпиталь для военнопленных, а 3 марта и 23 июня 1942 года – в лагерный лазарет.
Умер 15 июля 1942 года от туберкулёза лёгких в лазарете шталага-1Б.
Похоронен был на лагерном кладбище, находившемся в окрестном к городу Хохенштайн (ныне – польский Ольштынек) посёлке Швентайнен (ныне – польский Сьвитайны).
Увековечен в:
- Книге Памяти Московской области – дважды: 1) т. 24 стр. 468 и т. 29 ч. 3 сс. 422 и 423, но в обоих случаях как якобы погибший в концлагере, а не в стационарном лагере вермахта для пленённых «нижних чинов» противника;
- Книге Памяти Калининградской области «Назовём поимённо» – дважды: т. 10 стр. 512 и т. 13 стр. 310, но в обоих случаях почему-то как подлежащий занесению на скрижали не существующего воинского мемориала посёлка Краснополье Правдинского района, а в 13-м томе вдобавок искажена дата рождения – «17.02.1919» вместо «17.09.1919».
В Книге Памяти пограничников не значится.
Юрий РЖЕВЦЕВ.

ЦЫМБАЛ Павел Иванович, ветеран-фронтовик, капитан в отставке.
Родился 5 октября 1919 года на Украине – в селе Деренковец Корсунь-Шевченковского района Черкасской области. Украинец. Служащий из служащих. Член КПСС.
В армию призван 19 октября 1939 года Железнодорожным РВК столицы Украины города Киева с направлением в войска правопорядка и безопасности.
Образование:
- общее – неизвестно, но, вероятней всего, не ниже неполного среднего;
- военное: 4 мая 1942 года – восьмимесячные Курсы
Первое место службы – 10-й Островской пограничный отряд войск НКВД СССР: зачислен приказом по части за № 235 за октябрь 1939 года.
С 25 декабря 1939 года и по 15 июля 1941 года – боец 18-й линейной пограничной заставы 5-й пограничной комендатуры 5-го Энсонского пограничного Краснознамённого отряда войск НКВД СССР Управления пограничных войск НКВД Ленинградского пограничного округа: зачислен приказом по части за № 314 от 31 декабря 1939 года. И в данном качестве непосредственный участник Великой Отечественной войны с первых же её минут.
С 15 июля 1941 года и по 4 мая 1942 года – в городе Москве как курсант восьмимесячных Курсов младших лейтенантов при Ордена Ленина Высшей школе войск НКВД СССР. И в данном качестве – в горниле битвы под Москвой. По выпуску распределение получил в 106-й пограничный полк войск НКВД СССР (условный номер с февраля 1943 года – в/ч «Полевая почта № 75799») Управления войск НКВД по охране тыла Ленинградского фронта (I ф):
- с мая 1942 года – помощник начальника заставы: назначен приказом по части за № 276 за май 1942 года;
- с 21 ноября 1942 года – помощник по службе начальника штаба 3-го стрелкового батальона: назначен приказом по части за № 514 за конец 1942 года, при этом к 1944 году – кавалер медали «За оборону Ленинграда. И в данном качестве приказом по войскам 8-й армии за № 060/н от 3 октября 1944 года был удостоен своей второй по счёту государственной награды – медали «За боевые заслуги»: «Работая в должности помощника начальника штаба б-на [батальона] по службе, показал себя дисциплинированным, требовательным офицером. Добросовестно и с большой энергией выполняет свои служебные обязанности.
Большую проделал работу по организации службы в период наступательных действий Красной Армии с 19.9 по 27.9 с.г., в результате чего батальон имеет 623 задержанных и из них 20 – ценных государственных преступников.
Неоднократно принимал участие в прочёске лесных массивов и населённых пунктов, что на освобождённой территории, в целях поиска враждебного элемента». Источник – ЦАМО: ф. 33, оп. 690115, д. 7156.
Предположительно, той же осенью 1944 года был удостоен и медали «За оборону Москвы».
В связи с переформированием с 22 ноября 1944 года 106-го погранполка в 106-й (Таллиннский) пограничный (с 1969 года – Краснознамённый) отряд войск НКВД СССР (II ф; в/ч 2198) Управления пограничных войск НКВД Прибалтийского округа (II ф) – военнослужащий данного отряда: сначала – Врид начальника штаба 4-й пограничной комендатуры (назначен приказом по части за № 7/4 от 15 декабря 1944 года) но впоследствии – начальник дислоцировавшейся в эстонской деревне Педасе (ныне – в уезде Харьюмаа) 17-й линейной пограничной заставы.
Последнее воинское звание в период прохождения действительной военной службы – капитан.
С 29 апреля 1957 года – военный пенсионер.
В 1970-х-1980-х гг. – деятельный активист Совета ветеранов 106-го погранполка/106-го погранотряда и в данном качестве в частности – участник торжеств по случаю одного из очередных юбилеев в/ч 2198, а также встречи однополчан, которая состоялась поздней осенью 1983 года в историческом районе Автово города Ленинграда (ныне – Санкт-Петербург).
Являлся кавалером многочисленных государственных и ведомственных наград, в том числе:
- ордена Красной Звезды: предположительно, награждён в 1954 году за выслугу в 15 лет;
- двух медалей «За боевые заслуги»: 1) награждён приказом по войскам 8-й армии за № 060/н от 3 октября 1944 года; и 2) предположительно, награждён в 1949 году за выслугу в 10 лет;
- медали «За отличие в охране государственной границы СССР»: награждён не ранее июля 1950 года;
- медали «За оборону Ленинграда»;
- медали «За оборону Москвы»;
- медали «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.»;
- медали «Двадцать лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.»: награждён в 1965 году;
- медали «30 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.»: награждён в 1975 году;
- медали «XXX лет Советской Армии и Флота»: награждён в 1948 году;
- медали «50 лет Вооружённых Сил СССР»: награждён в 1968 году;
- медали «60 лет Вооружённых Сил СССР»: награждён в 1978 году;
- наградного знака Министерства обороны СССР «25 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.»: награждён в 1965 году.
Юрий РЖЕВЦЕВ.
Не позднее осени 1944 года, начальник штаба 3-го стрелкового батальона 106-го пограничного полка войск НКВД СССР Управления войск НКВД по охране тыла Ленинградского фронта (I ф) капитан Васильев (стоит вторым слева) в кругу подчинённых ему офицеров (слева направо): Богачёв, начальник заставы старший лейтенанта Александр Константинович  Карандашов и помощник начальника штаба батальона по службе старший лейтенант Павел Иванович Цымбал.


Зима 1944/1945 гг., офицерский состав 4-й пограничной комендатуры 106-го (Таллиннского) пограничного отряда войск НКВД СССР (II ф; в/ч 2198) Управления пограничных войск НКВД Прибалтийского округа (II ф). Среди запечатлённых: сидит в самом центре – комендант участка старший лейтенант Острополец, по правую руку от него – лейтенант Друченко, а по левую – Врид начальника штаба комендатуры старший лейтенант Павел Иванович Цымбал, заместитель по политической части старший лейтенант Кравченко и лейтенант Амосов. Среди стоящих третий справа – заместитель коменданта участка по разведке старший лейтенант Золотарёв:


Не ранее 1945 года, эстонская деревня Педасе (ныне – в уезде Харьюмаа) личный состав 17-й линейной заставы 106-го (Таллиннского) пограничного (впоследствии – Краснознамённый) отряда войск НКВД СССР (II ф; в/ч 2198) Управления пограничных войск НКВД Прибалтийского округа (II ф), старший лейтенант Павел Иванович Цымбал (он сидит третьим справа) в кругу своих подчинённых по 17-й линейной пограничной заставе:


Первые послевоенные годы, старший лейтенант Павел Иванович Цымбал (он справа) с кем-то из сослуживцев:


1980-е гг., фрагменты с коллективных фото ветеранов 106-го погранполка/106-го погранотряда: Павел Иванович Цымбал.
 
Записан
Страниц: [1]   Вверх
« предыдущая тема следующая тема »